Смердючка

смердючка-02…Бо що тут казати — вам-то добре, вам — і вранці не пече, і увечері не нудить, а вдень — то просто благодать, живи і тішся. Не те, що декому, а втім, що тут балакати — кого ж хвилює, що у вас вчора під вечір — 37,2, а сьогодні так у попереку штрикає, що аж млості беруть. І кому пожалітися, зрештою — у кожного, мовляв дядько Лаврін, «своя жизнь, і не вмєшувайтеся, шановний, у мою лічну жизнь».

А тепер за порядком. Якщо завтра неділя, а ваша «колісниця огненна» схожа на сусідську льоху, що ліниво повертається у розкішній калюжі, то потрібно брати відро та ганчірку. Марко (толковий дядько, фермер, до речі) саме так і діяв.

«Одиннадцятка» після вчорашньої поїздки в поле мала вельми непристойний вигляд. Зрештою, це навіть приємно, коли пригріває сонечко, на подвір’ї — густий спориш і ти босими ногами відчуваєш лоскіт травинок. Погодьтеся, життя майже вдалося.

Авто вже виблискувало чистими краплинками на крилах і капоті, і залишилася просто дрібниця — ретельно протерти, щоб плямок не було від краплинок води.

— І де я міг її приткнути, — бурчав Марко сам до себе, шукаючи м’яку, спеціально куплену ганчірку. Коли нею протирати авто, не залишається смуг на полірованій поверхні. Предмет для наведення лоску тріпотів прямо над головою. Ще минулого тижня після водних процедур своєї «одинадцятої» Марко закинув ганчірку на гілку вишні.

Дужа рука вже майже дотягнулася до цілі, як раптом різкий біль змусив притиснути обидві руки нижче грудей і так постояти хвильку-другу, поки біль у шлунку став легшим. Господар присів на перевернуте відро і тремтячою рукою витер раптовий піт з чола. Уже давно його турбує цей біль, особливо коли потрібно високо піднімати руки. І молилися не раз у церкві, і пігулки, що лікарі прописували, приймав — результату жодного. Зауважив лишень, що останнім часом біль значно посилився і приступи стали частішими.

Докінчивши, відійшов, щоб здалеку оцінити роботу, і залишився задоволеним. У салоні авто повісив «пахучку» — пластинку у формі деревця із запахом «після дощу». У вас такої немає? Рекомендую. Приємний аромат свіжості та озону в салоні авто, і не треба губу копилити — «хімія, хімія». «Хімія служить народу», — пригадав Марко лозунг радянської науки й усміхнувся.

…А тепер дозвольте відрекомендувати: Поліна Іванівна Рибакова, заслужений лікар радянської України, за спеціальністю — гастроентеролог. Це такий лікар, що знає все про ваші нутрощі і фахово порекомендує, що корисно вживати в їжу і пояснить, чому у вас печія після свіжих шкварок. Почесті, звання, поважні пацієнти із ЦК КПРС (для тих, хто не знає цієї абревіатури, розтлумачу — Комуністична партія Радянського Союзу і її Центральний комітет ) — це все в минулому. Сьогодні вона просто бабуся Поля і повертається додому в Молдову. А гостювала в доньки, в Києві, і була неймовірно щаслива побавитися з внучатами й відчути не награну, а щиру приязнь доньки й зятя. Що вже догоджав їй Арсен, то не передати. Добрий чоловік у її молодшої доньки, уважний і щирий, а ще — служитель церкви.

— Дякую тобі, Господи, за своїх дітей і внуків, і за життя дякую, і за спасіння… Знаєш, Господи, коли б то я раніше зустрілася з Тобою, то, може, й більше щось доброго зробила б, а так… — зітхала й дивилася на зелені пагорби полів, що пропливали за вікном. Повернулася в купе і вже, було, налаштувалася прилягти. Усе-таки сімдесят шість років — то вам не жарт, потрібно вчасно й відпочити, і за тим, що на сніданок і на обід, пильнувати, а вечеряти було не в її стилі. «Все ж, не варто було їсти те тістечко з чаєм після обіду, надто вже підозрілим був смак, але Арсен так переконливо просив: «Ну ще хоч шматочок», що не втрималася, — надто любила поласувати солодким. Мабуть, що даремно, бо відчувала, що тістечко, як любила вона казати, «не вляглося», і вже майже дві години відчувала легку нудоту, а тепер ще й характерний звук м’якого гуркоту в животі. Поїзд поволі стишував хід.

— Пані, пані… — Поліна Іванівна швиденько наздоганяла провідницю купе. — Мені терміново…

— Станція зараз, всі санвузли закриті.

— Я зле почуваюся, будь ласка, відкрийте, — благально заглядала в очі.

— Бабуля, я тобі вже сказала, не заважай заходити пасажирам, — і так безкомпромісно відвернулася, що стало зрозуміло: нічого не вийде.

— Он там, біля вокзалу, зможете забігти, але поїзд чотири хвилини стоїть, попереджаю, — не повертаючи голови, провідниця жестом руки показала у простір.

Біля дверей вагона товпилися пасажири.

Старенька заспішила, майже нічого не бачачи перед собою, — окуляри залишалися на столику в купе. Вже майже добігла, але перекинута кимось урна зі сміттям на стежині…

Перехожі здивовано поглядали на людину, що лежала в калюжі з розбитим лицем.

— Ну, набралася тьотя, не розрахувала трошки траєкторію двіженія, — коментував небритий молодик.

— А може, щось із серцем сталося, — двоє дівчат зупинилися за два кроки.

— Катько, подзвони на швидку, бачиш, кров на обличчі.

Поліна застогнала і прийшла до тями… Хотіла підвестися, але знову впала в брудну воду.

Постукуючи, поїзд поволі рухався від вокзалу.

— Марино, Марино, — наче крізь сон долинули жіночі голоси, — а допоможи, бачиш, бабці біда сталася. Двоє молодиць допомогли старій піднятися і завели її в закуток вокзалу. Там і залишили — без документів, грошей і одягу, у брудному халаті.

— Боже, Боже, бідкалася касирка, закриваючи віконце каси, — на що світ перевівся. Та ж десь, мабуть, і діти є, а може, й вигнали стару з дому. Ой, Господи милосердний, на що світ перевівся… — Поклала біля бабусі, на кріслі, шматок батона і зацокала підборами до дверей.

Вечоріло. Запізнілі пасажири старалися триматися подалі від простоволосої брудної бабці. Потім був ранок, і сержант бридливо морщачи ніс, легенько торкнувся черевиком до босої ноги старої: «Бабуля, тут не готель і не лазарет. Скільки можна сидіти? Давай, збирайся і дуй звідси, а то я наряд викличу. Пити треба менше. Де ти живеш, адресу скажи?..»

Бабуся тремтіла і силкувалася щось сказати, але так і не спромоглася.

Якщо ви не знаєте, як за два дні з інтелігентної людини перетворитися на бомжа, від якого відвертаються, то це саме та історія, яка пояснює цей процес.

Був ще один недільний ранок, коли добрі люди поспішають до церкви, а деякі за покупками у райцентр.

— Марино, Марино, Христом Богом клянуся — це та сама жіночка, яку ми позавчора тут посадили.
Поліна згадала (щось просвітліло у пам’яті) цей голос і підняла голову. Молодиці підійшли поближче.

— Бабцю, га, бабцю, ви ще довго тут сидіти будете? Два дні вже майже, як звати вас, звідки будете?

— По-лі-на, — по складах промовила. — Не кидайте мене, — і затрусилася від плачу. — Я не знаю, де я і що зі мною. Я нічого не знаю. Я їхала в поїзді — і нічого не знаю більше… Я у Бога вірю, вірю в Бога я, — твердила раз-по-раз.

— Марино, ану візьми лиш мою торбу, я проведу бабцю. Не балакай, кажу, багато, я знаю, що роблю. Підсоби мені трішки, ось так… — допомогла звестися на ноги і під руку повела вулицею, а далі поволеньки у провулок до світлого високого будинку, що у ньому вікна в ряд і заокруглені зверху.

…Марко любив співати, а особливо у полі, коли сам на сам із світанком дивишся, як сходить сонце, вмите росою. Дихаєтсья так вільно, а погляд сягає далеко-далеко, аж до горизонту, де тополі тоненькими гребенями крон розчісують пасма сивого туману. А ще любив співати у церковному хорі — високо й урочисто, відчуваючи трепет і благоговіння, ніби Хтось невидимий і сильний вів його голос на вершини мелодики та духовної насолоди.

Церковна служба закінчувалася. Іван Шестерина — місцевий служитель — проповідував про доброго самарянина, який змилосердився над нещасним чоловіком, пограбованим розбійниками.

— Це Він, милосердний Господь, зупинився біля нас, не потрібних нікому, покалічених та нещасних, — і підняв нас, і спас, і всі гріховні рани залікував добротою і ласкою Своєю… Я не знаю, де я був би сам, на якому узбіччі лежав би, але й мене, пропащого п’яницю знайшла Його рука ще п’ятнадцять років тому. Повірте, у мені не було нічого, що б могло привернути Його погляд, окрім зла, гордині і брехливих уст, а Він зупинився, побачив і простяг Свою добру пасторську руку — і підняв на висоту Свого авторитету, Своєї слави. Як я вдячний своєму Спасителю… — по щоках служителя котилися сльози. Марко прикрив обличчя рукою, а уста вдячно шепотіли слова: «Добрий Ти, Господи, добрий, добрий, дякую, дякую, Тобі…»
Ще ніколи він не співав так натхненно, як того разу. Спів уже закінчувався, коли високі дубові двері прочинилися і до храму увійшла жінка, ведучи під руку зігнуту бабусю. Провела на вільну лаву, а потім щось коротко пояснила Івану Шестерині.

Марко співав і з подивом помічав, як швиденько порожніють місця навколо незнайомки у брудному халаті. За короткий час навколо неї майже нікого не залишилося. Лишень Настя — його дружина, що сиділа на сусідній лаві, складала компанію прибулій.

— Як допоможе Бог, то запрошую вас усіх на вечірнє служіння, на сьому вечора, — Шестерина продовжував говорити, помічаючи, як швидко порожніє храм.

— Тут ще така ось просьба є. Може, хто міг би сестру нашу на якийсь час до себе взяти, з вокзалу її привели незнайомі люди. Казали, що вона віруюча людина. Хто згоден — підійдіть до мене, будь ласка…

Народ навдивовижу швиденько розбігався. «Слухай, — гомоніла до приятельки в коридорі інша, — я ще ніколи такого «аромату» не нюхала. Боже-е, який сморід. Слухай, я ледь не вирвала там, і на що служба порядку дивиться. Ну як таку смердючку до храму пускати. Ну жах просто, прям ужас якийсь!» — торохтіла подрузі вже на подвір’ї церкви.

Марко краєм вуха почув: «Ну куди ми її зараз візьмемо, гості у нас, і що я з нею робитиму, людям же їсти потрібно готувати. Коли б не гості, то згода, забрали б, а так…» — переконувала чоловіка дружина на передній лаві.

З бокових дверей до служителя підійшов Василь, про таких кажуть — діловий: «Слухайте, пасторе, ось тут я залишаю п’ятсот гривень. Я все розумію. Такий момент — розумію. Сто таксисту і чотири сотні — бабулі. Вона замре від щастя. Нехай відвезе на вокзал, у місто або десь до лікарні. Я не знаю. Гроші тут, а вам рішать, я побіг. Зустріч у мене з одним серйозним чоловіком», — і вигулькнув у бічні двері.

Ще одна пара нерішуче поглядала в бік Поліни, перешіптувалися: «А може, давай заберемо бабцю, ну, жалко дивитися, як вона труситься. День-два перебуде, а там подивимося, що далі робити», — це вона. Він: «Та я, у принципі, не проти, але зрозумій, люба, ми ж не у своїй квартирі мешкаємо. До речі, господар дзвонив учора, пообіцяв зайти, подивитися, як ми… Уявляєш, що він подумає, коли застане у нас бомжиху…»

Гнат Синиця, або дядько Гнат, як зазвичай його називала церковна молодь, якось невпевнено підійшов: «Я тут, Іване, той… Ну, може, я заберу до себе. Я розумію, що воно, канєшно, трудно такі вопроси мужикам рішать. Може, сусідку попрошу».

— Дякую, Гнате, але це не той випадок. До речі, а як твоя Ганна почувається?

— Та без змін, ти ж знаєш, не піднімається вона після інсульту, але я того… я, може, сусідку попрошу, щоб якось бабцю перевдягла, а їсти, слава Богу, маємо що…

— Ні-ні-ні, — рішуче запротестував Шестерина, — так не піде, будьте вільні, ми вже тут якось визначимося. Вітання дружині, я, може, забіжу сьогодні навідати…

Марко дивися у зал — Настя ще сидить, а думки роєм: «Мабуть, тра забрати. У мене ж власне хата. А четверо малих? — голос тихий-тихий. — Хто зна, чи вона не хворіє, не приведи Господи, ще заразу яку в хату принесе… Коли б то на день-два, то простіше. Прилаштував би стареньку в літній кухні, тепло зараз, та й побілили недавно… Забери, забери. — Знову тихий голос, — ти у поле, цілий день на роботі, а про дружину подумав? Вона ж вагітна, вона навіть запаху їжі не може перенести, токсикоз жахливий, а ти оцей «одеколончик» в хату приведеш. А хто про своїх, а особливо про домашніх не піклується, той гірш за невірного… — написано так, ти ж знаєш…

Рішучим кроком від дверей до кафедри прямував Федір Капличка — він із тих, хто правду-матку в очі вріже і бровою не поведе.

— То що, по-чиєму вийшло? — замість привітання почав наступ. — Я вже рік тому казав — притулок треба в церкві зорганізувати. Притулок, як он для тої, — кивнув у сторону Поліни, — а не розводити бомжатник у домі Божому. Не слухав мене тоді — от тепер і тішся, перепрошую, нюхай свою порцію і мовчи. А я говорив і буду говорити…

— Федоре, ти хотів би взяти до себе стареньку? — спромігся вставити слово служитель.

— Я говорив і говорити буду: треба прислухатися, коли добре радять. Тепер розбирайся сам. Моє діло маленьке — я сказав і пішов, не послухаєш — мені байдуже — я сказав… Він уже був біля виходу, але продовжував бурчання: — Говори не говори, як до стіни горохом.

…Марко навчився розуміти дружину без слів. Ледь не на дотик відчув на собі її погляд, який говорив: «Марку, я згодна, якось воно буде». Усміхнувся і ствердно кивнув головою.

— Я візьму до себе, поки що, а там побачимо, — Марко до Івана.

— У-у-ух, — видихнув полегшено Шестерина, я вже так вирішив: якщо не ти, то я, а що мені лишається, хоч ти добре знаєш мою ситуацію…

Поволі завели бабусю до «Жигулів». Марко запопадливо відчинив двері. У лице — приємний запах «після дощу»…

— Марку, Марку, агов! Де ти? — голос дружини звучав надивовижу дзвінко, — Обідати заходь.

— Та щось не до обідання мені, Насте, а ти як?

— Та нічого, — дружина невпевнено. Вона здогадалася, що мав на увазі чоловік. — Нічого, жодних проявів токсикозу. Я якось про це й забула, а ти знаєш — вона славна бабуська, говоряща, і згадала про все. У Молдову вона їхала, а тут така історія. Ми вже подзвонили її старшій доньці. Вони вже в розшук заявили в міліцію. Другий день шукають. Такі вже вдячні нам, такі вдячні — а ми то що? Гаразд, заходь лишень… Настя прочинила двері.

За столом сиділа миловидна бабуся. Про таких кажуть «Божа кульбабка». Гарне сиве волосся хвилями спадало на рожеву Настину кофту. Ледь примружені сірі очі з вдячністю дивилися на Марка. Розбита брова дбайливо заклеєна пластиром.

— То як, нічого виглядаємо, — і усміхнулася. — Дякую вам і дружині вашій. Це милість Божа наді мною. Повік Йому вдячна буду. Це ж треба такому статися! Та ви сідайте лишень до столу, — мов господиня припрошувала.

— Та не хочеться щось, — Марко мляво.

— Що, знову болить? — Настя насторожено.

— Та так, поболює трішки…

— Ану знімай сорочку, — голос Поліни звучав пророчо й суворо, — швиденько знімай, кажу. Я одразу запримітила. Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Я лікар.

Прохолодними пальцями впевнено доторкнулася: «Тут болить і тут також. Ану лиш не напружуйся — ще не таких ми бачили. Записуй, — кивнула до Насті, — беремо ячмінну крупу…»

…На вокзал їхали всією сім’єю. Настя дбайливо налаштувала чималеньку валізу. — У нас усе домашнє: і молочко, і сир, і сметанка — усе, усе домашнє, — не зважаючи на протести Поліни Іванівни, продовжувала: — Ось приїдете — внукам гостинчик буде смачненький.

Прощалися, як давно знайомі та рідні. Марко підняв сумку: «Ну й навантажила дружинонька бабусю», — подумав та пройшов у вагон і, піднявши її на витягнутих руках, поставив на найвищу полицю.
Поверталися додому, як раптом посеред вулиці Марко різко загальмував і, дивлячись на дружину широко відкритими очима, промовив:

— Слухай, Настю, я ж сам валізу на третю полицю поставив. Сам, на витягнутих руках…

— Дуже болить, любий? — Настя розгублено зазирала у вічі чоловіку.

Марко мовчав, позаду тривожно сигналили автомобілі…

— Я здоровий, Насте, я здоровий. Це Господь! Та я ж тільки головою кивнув, яка ж моя заслуга…

Читайте также:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *