Немає більшої любові

000112Петро оглянувся з невисокого узгірка… Польова дорога, прудко перебігши через широку асфальтову стрічку автостради, вертким вужем вигнулася під недалекий ліс, а звідти далі й далі в половіючих житах сірою перепілкою губилася, щоб ген, аж у тій долині, що пишно зеленіла верболозом, майнути понад прохолодним ставом і знову — в поле. Туди, де небо, як блакитна хустка, заквітчана білопінними пелюстками хмарин, схилилося від усіх боків над широкими нивами.

— Зупинися, мандрівнику, — промовив сам до себе Петро і рукою доторкнувся до могутнього стовбура липи. Це старе сільське кладовище завжди змушувало зупинитися. Пройшов повз похмурі хрести, що місцями взялися зеленкуватим мохом.

«Здрастуй, тату, — зупинився біля горбика землі, що палахкотів чорнобривцями. — Я в Калинівку, тож і зайшов до тебе по дорозі. Ти вчора мені приснився», — подумки звернувся до батька, якого ніколи не бачив. «Ось я волошки для тебе приніс», — нагнувся і в смуток чорнобривців поклав букетик синіх волошок.

Батька Петро не знав. Розповідала мати, що народився він у той день, коли батька не стало. Коли минуло хлопцеві п’ятнадцять років, мати виїхала з Калинівки в місто. Так і живуть вони обоє в місті, лишень інколи, частіше весною та літом, приїжджають на батькову могилу. Мати чорнобривці посіє, і вони цвітуть аж до самих приморозків…

— То я піду, тату, — і поволі з тінистої прохолоди вийшов на дорогу. Вдалині виднілися калинівські сади.

З високого пагорба хат майже не видно, лишень шиферні дахи, як білі полотнища парусів серед золотавого моря пшениць, пливуть і пливуть назустріч обрію…

…Петро впевнено простував сільською вуличкою, обсадженою живоплотом і геть змереженою візерунками гусячих лап.

Хатина баби Палажки — далекої родички і колишньої сусідки матері — зовсім маленька поряд з кам’яними красенями-будинками, що гордовито височать, пишаючись червоними стінами.

Оббита толем, хата баби Палажки ніби прикривалася від сонця високими кущами бузку. Поруч хати — також оббита толем маленька дровітня і дровець вишневих купка біля неї, порослих травою.

Сінешні двері зачинені. Петро натиснув іржаву клямку і, нагнувшись, зайшов в темні сіни. Низенькі двері навпроти вели в комірчину, а ліворуч — іще одні, оббиті подертою цератою. Постукавши, відчинив. У лице вдарило важке, затхле повітря давно не провітрюваної кімнати із специфічним запахом ліків, з тим відтінком, за яким безпомилково визначаємо: у хаті немічна, хвора людина. З-під ліжка виглядали недбало кинуті гумові калоші, геть вимащені вже потрісканою сухою глиною. На підлозі там і сям —присохле лушпиння цибулі, обгортки з-під ліків. Півбуханця черствого хліба лежить посеред столу поруч з банкою «Кильок», а на другій половині столу, покритого старою зжовклою газетою, поміж надщерблених чашок розкиданий липовий цвіт. Сохне.

Палажка лежала на старому залізному ліжку з різьбленими бильцями, на котрих ще подекуди трималася голуба емаль.

— Здрастуйте, бабусю, — голосно привітався Петро, зупинившись на порозі. Стара натруджено підвелася, поправила теплу зелену хустку, з-під якої вибилося пасмо сивого злямченого волосся. Підсліпувато мружила очі від яскравого світла, що вривалося через прочинені сінешні двері.

— Здрастуйте, бабусю, — ще раз привітався. — Ви що, не впізнали мене?

— Здрастуй, здрастуй, синочку, — нарешті озвалася. — Чи не впізнала, питаєш? Мо’ впізнала, а мо’ й ні. Чи ж не Марії Корніїхи син, бува?

— Та її син, бабусю.

— А таки впізнала. Давненько вже мати не заходила. Гордує старою. Аякже, ви тепер городські, в вас часу немає, все діла, все робота.

— Обіцяла мати заїхати на тім тижні, а сьогодні привіт вам від неї, ось і гостинець також передала.

— Спасибі, спасибі. Та ти заходь, заходь, присядь-но там, на стільці. От спасибі, що зайшов. А я, як бачиш, занедужала, що і встати не годна. Так в мене ноги крутить, так вже крутить, що спасу нема, і в грудях болить, ет,— мовила скрушно,— все в мене болить, сину. Порою легше буває, а тепер то так взяло, що днями з ліжка не встаю.

— Нічого, бабусю, ось піддужаєте трохи, то ще до матері в гості приїдете.

— Е, де вже там гості. Ото я кажу, що вдень ще так-сяк, сонечко світить, видно навколо, веселіше якось, а вже як ніч, то так туга за серце візьме, що місця не маю. Одна розрада в молитві до Господа. Помолюся щиро, і серце одпочине,— Палажка змахнула рукою сльозу. — А ще радіво слухаю, бо я не грамотна, читати не вмію, то включу ввечері радіво і псалми слухаю, і проповіді. Гарно так проповідують, аж душа радіє. Так і живу помаленьку, — скінчила свою невеселу розповідь.

Тільки тепер Петро помітив на підвіконні «Океан», ще зовсім новенький, який своїми блискучими кантами, довгою складною антеною аж ніяк не вписувався в інтер’єр убогої хати.

— Та ось перестало чомусь балакати радіво. Вже я і туди й сюди крутила. Заговорить трохи — і знову вмовкне. А вчора то й зовсім перестало, — мовила з жалем у голосі.

— А ми ось зараз подивимося, що воно там за причина, чом не балакає. Швиденько зняв панель. «Все ясно, контакт окислився, зараз підчищу, і буде знову говорити як нове…» Клацнув вимикачем, по хаті полинула пісня: «День за днем покидает наш дом. Не забудь, что ни дня не вернуть».

— Ой, слава Богу, — радісно вигукнула старенька, почувши, що приймач знову запрацював. — А дня минулого, і справді, не вернеш, це правильно,— зітхнула, і на лиці зморщок ніби побільшало.

— А коли можна було б роки назад повернути, ви б не проти? — запитав Петро.

— Заново, говориш? Е, ні, голубе, для чого заново? Я свій вік доживаю чесно, ярмом на шиї нікому не була. Зла ближньому не робила, то для чого заново?

— Я хотів запитати, а діти чи внуки є у вас? Чи заходять?

— Га? — перепитала Палажка. — Діти, кажеш? Нема в мене нікого, синку, — промовила боляче, — нікого. Сама-одна, як билинка в полі. Хоча були в мене діти… Четверо.

— Чому були, а зараз що, нема? — не втримався Гринюк, картаючи себе за поквапливість.

Палажка ніби не чула його слів. Дивилася прямо перед себе кудись у простір, ніби там, за вікном, на зеленому спориші гралися її діти. І стільки туги було в вицвілих очах матері, стільки скорботи в складених на грудях руках. Мовила тихо:

— Старший, Гнат, з хронту не вернувся. Прийшло ізвєстіє — пропав безвісти, десь аж на Одері. Ще по цей день сниться. Молодий, дужий, і все несе мене на руках кудись і сміється. А я плачу. «Чого, — кажу, — не вертаєш додому? Всі очі видивлююся, тебе чекаючи». А він мовчить і сміється до мене… Петя, другий синок мій, десять годочків було. Гранатою його розірвало. Допитливий такий був. Знайшов ту гранату десь у лісі. Після війни багато такого добра по лісах валялося. Обійди, було, десятою дорогою. Так ні ж …Думалося: не діждалася з війни старшого, то цей виросте, невісточку приведе в хату, онучків бавитиму. Та не судилося, бач, онучків на руках носити. Христя, донечка, хворобливою була в мене, а часи тяжкі були, бодай не згадувати. Недовго й по світі білому походила. Горпина сорок шість годочків зо мною пожила, і забрав її Господь до Себе. Ото й одна, як билиночка в полі,— журно повторювала знову.

«А чоловік?» — хотів уже було запитати Петро.

— А чоловік? — ніби вгадала його думки Палажка. Задумалася, згадавши щось. — Талимончик мій любив мене, не зобижав. Люди казали: «Щаслива ти, Палажко, чоловік в тебе добрий і діточок любить, і тебе жалує». Правда, гарячкуватий трохи був. Ото, пам’ятаю, як землю наділяли, прийшов до нас уповноважений, щоб города, значиця, перемірять. Талимон спав якраз під грушею, отою, що в дворі. Стара вже груша, а родить ще. Отож, спить Талимон, а уповноважений підійшов і торк його за плече. «Вставай, — каже, — хазяєн, города мірять будем». А Талимон прокинувся, нічого не второпає: «Кого мірять, — кричить — мого города мірять? А ти хто такий, щоб мого города мірять? Га, питаю? Палажко, — до мене гукає, — неси моє ружжо, я його зара наміряю. Ач ти, спритний який. Города мірять. Неси ружжо, кажу». Тільки тин затріщав за уповноваженим. З війни вернувся, хоч і з шрамами. Та не довго прожив, сердешний. Доконали старі рани. А як одходив з цього світа, то усміхнувся і каже тихо: «Там мені буде лучче, Палажко», — і вмер. Двадцятий годок, як сама живу. Люди жаліють мене, заходять інколи. Співчувають. Бідна ти, кажуть, Палажко, нещасна. На старість літ води нема кому подати. А я щаслива, щаслива я, сину, бо мене Христос простив і любить мене. Ось так, — і вмовкла, лише очі, ще недавно такі невиразні, тьмяні, горіли зараз, як дві яскраві лампади, животрепетним палким вогнем… Ні, ці очі не можуть лицемірити, вони говорять більше слів, вони розповідають те, чого не передати словами: «Я щаслива!» І ніби посвітлішали вбогі стіни хатини. Стали просторішими, вищими.

— То щастя ваше в тому, що Христос вас любить?

— А хіба цього мало, онуку? Хіба це не щастя, коли тебе люблять? Бо коли Господь мене любить, то я потрібна Йому.

— І тільки в цьому ваше щастя, бабусю? — Палажка на якусь мить замислилася, міцніше затягнула хустину на підборідді. ЇЇ лице, просвітлене внутрішнім світлом, було якимось особливо урочистим.

— Напевно, — промовила по хвилі. — Якщо в житті своїм ти потрібний Богу і людям, — то і є щастя. А втім, я не задумувалась над цим. Ніколи було. По-моєму, то так — життя проживи чесно перед людьми та Творцем, тоді ніколи себе обділеним щастям не відчуєш…

Петро задумався. «Щастя в тому, що я потрібен людям, Богу? Як глибоко і просто виразила побита гіркою долею людина те, про що я роздумував довгий час. Коли я роблю добро ближньому — роблю Христу. Коли зло роблю, то не тільки проти людини, а й проти Бога. Адже Хритос сказав: «Я був голодний — ви дали Мені їсти, спрагнений був — напоїли Мене, був подорожнім — ви прийняли Мене, був роздягнутий — ви одягли Мене, був хворий — ви Мене відвідали, був у в’язниці — і ви прийшли до Мене». Тоді у відповідь сказали Йому: «Коли ми бачили Тебе таким?» І Він промовив: «Правду кажу вам: так, як ви зробили це одному із братів Моїх, то зробили Мені, а якщо ви не зробили цього одному з менших, то не зробили Мені» (Євангелія від Матвія, 25 розділ). Служити Богу, бути подібним до Нього — служити ближньому, бути потрібним Йому. Диво, чому раніше я не розумів цього так ясно? Моя любов до Бога настільки висока, наскільки висока вона до моїх батька та матері, сусіда, навіть мого ворога…»

— Я щось не так сказала? — порушила мовчанку Палажка.

— Та ні, ви все гаразд сказали. Я ось задумався трохи…

— А-а, — перебила. — А я вже думаю собі, що ж такого наговорила, що ти вмовк ураз.

— Ви продовжуйте, мені цікаво послухати про життя ваше.

— Ет, що ж тут цікавого? Жила, як усі.

— А все-таки…

— Незручно якось про себе. Не одна ж бо серед людей жила. Хіба що про Пилипа Книша розповісти? Давня історія…

ПИЛИП КНИШ

Пилип Книш був з тих людей, котрі знали лад у господарських справах.

Його обійстя як уособлення чистоти і порядку викликало в багатьох глуху заздрість. Невелика, зате добротна хата, збудована ним самим, з великими, на подив, вікнами, ховалася в яблуневому садку. Щовесни сад вкривався білим шумовинням цвіту, і теплими травневими вечорами солов’ї аж захлиналися серед пишних віт, наповнюючи село переливами пісень.

В Калинівці Книша недолюблювали. Причиною була не тільки заздрість до його доладного господарства. Недолюблювали, мабуть, найбільше за його лицемірну, скупу вдачу. Ніхто з селян, навіть і близьких сусідів, коли нужда вже вкрай притисла, не наважувався йти позичати до Пилипа. Знали: відмовить. «На Різдво снігу не випросиш», — перемовлялися.

Ніхто не знав, звідки Книш був родом. Знали тільки, що прибився в Калинівку десь із Дону, оженився на бідній, але роботящій Теклі. Так і жили удвох.

Дітей не мали. Чекала, правда, Текля свого первісточка першого року по весіллі. Уже й відчувала його під серцем. Та не судилося дочекатися…

Під весну якраз було. Пилип привіз із лісу сире колоддя. Хату будувати надумав, бо тулилися в чужій комірчині, де й курці ступити ніде було.

— Йди пособиш, — гукнув з двору.

— Та я ж… Та як же я пособлю? — безпорадно заметушилася Текля. — Мо’, попросиш он Грицька Войтенка. Не відмовить.

— То, може, мені ще й Талимона з Хведором кликати? Останню копійчину віддавать? Так, по-твоєму? — зло огризнувся.

— Та не треба їм твоєї копійчини. Так поможуть, сусіди ж бо.

— Сусіди, сусіди, — передражнив, — а так і стережи, щоб не потягли чого з двору. Знаємо таких сусідів. Ну чого стала, як вкопана? Йди пособиш, кажу!

Невпевнено підійшла, взялася з того кінця за мокру соснову кору. Натужилася і ледь спромоглася ступити декілька кроків. Світ перевернувся враз, перед очима райдужні кола попливли, щось ніби обірвалося всередині, під серцем, і важка темна смуга покрила всю. Ледве виходила її баба Устина.

Ще більше не злюбили Книша після того, як селом чутка пройшла: Пилип в штунду пішов. «Ти дивися, скнара стара, в святі захотілося. І з чого б то оце?» — знизували плечима сусіди.

Пилип і сам не зовсім розумів, що змушувало його недільними ранками поспішати до хати Кіндрата Снаги, де збиралися на молитви.

Можливо, Текля, що була повною протилежністю чоловікові, своїми щирими молитвами вплинула на нього. Можливо, часи неспокійні — всюди про війну говорили.

Та як би там не було, з того часу до всіх інших прізвиськ додалося ще одне — «Святий». Це останнє Пилип не злюбив найбільше. Не тому, що було воно дошкульніше за інші. Ні. Мабуть, тому, що кожен раз, коли хто-небудь єхидно кидав поза спиною Книша: «Дивись, «Святий» покульгує», — Пилип не знав, чим відповісти, а кожен нерв і клітина його єства вперто повторювали протилежне: «Грішний, грішний, грішний, а не святий…»

…Сьогодні на зібрання Пилип збирався, як і завжди, дуже ретельно. Довго вмивався, розхлюпуючи воду, над великим мідним тазом. Поважно, зі знанням справи, ваксував хромові чоботи, потім до блиску глянсував суконкою.

— Ти б помолився став, перш ніж, мо’, де йти, — Текля озвалася, — а то чоботи он як начистив, аж вилискують, а в душі…

— Ти мені в душу не лізь. Не твого ума діло. Моя душа, я з нею й сам розберуся. Пойняла?

— Ет, — скрушно зітхнула дружина, — був Книшем, Книшем і зостався.

Ішов селом, голову гордо піднявши, водночас цупко стежив за дорогою, щоб, бува, чоботи не вимастити.

…Зібрання вже почалося. Повагом пройшов на передню лаву. Сів, звісивши ногу на ногу, блискучим передком чобота ледь-ледь погойдував. Вдавав, що уважно слухає, а думками витав по господарству.

Під кінець за столом піднявся Кіндрат Снага. Відкрив велику Біблію з відтисненим на обкладинці хрестом. Перекинув декілька сторінок, відшукуючи потрібний текст. «Велике надбання бути благочестивим і задоволеним», — прочитав з послання апостола Павла. Хвильку помовчав, наче збираючись з думками, а потім почав проповідь пристрасно і натхненно.

«…От би сінця ще хур зо дві вкосити, — роздумував, наморщивши чоло, Пилип, — то можна було б і бичка зимувати, а інакше продавати доведеться. Та малий іще. Нехай би підріс, поправився, а вже на тамту зиму то й на базар можна. Цікаво, яка ціна на худобу буде на ту зиму? Коли б то знання», — чухав п’ятірнею потилицю.

— Амінь, — закінчив проповідь Кіндрат і закликав до молитви.

— Амінь, — повторив за ним Книш і опустився на коліна.

Вуста шепотіли молитву, а думки не давали спокою: «Мо’, з Палажчиним Талимоном поговорити. В нього одна корівка, а сінця чималенько припасає. Нащо йому стільки сіна? Хай би продав. Гм… продав… а скільки він заломить за те сіно? Та зась. Пилип теж не промах, його не просто обкрутити».

— Амінь, — закінчив молитву Кіндрат.

«Амінь», — подумки сказав Пилип і підвівся. Зібрання закінчилося.

Додому повертався поважний, насуплений. Вже інші думки обсіли похилену голову. От, говорив Кіндрат, щоб задоволеним бути в усьому. То як же ти будеш задоволеним, коли всі навколо так і стараються, так і пнуться, щоб пакість якусь зробити. От ….. то дивись, вже яблука геть обнесли, ще й гілля поламали, то зозулястої не дорахуєшся, то таке витворять, що й в голову не прийде. Та дарма, Пилипа не проведеш. Нехай луснуть від заздрощів, а я свою справу знаю. І добро роблю бідним, от, приміром, заніс вчора старій Мотрі кусень сала. Торішнє, правда, сальце, так хто ж тобі задарма і торішнє дасть? Щоб іще такого зробить? — розмірковував, заходячи на подвір’я. — Стривай, і як же я раніше не здогадався! Яблука! Он їх скільки в саду, та й за хатою ціла купа назбиралася. Гниють без користі. Кому б оце занести?» Думками перебирав сусідів: «В Кіндрата є садочок, Гриць Войтенко — незручно якось до нього — хата в стороні від вулиці. Зайченкам, сиротам Зайченкам! Ну як же раніше не здогадався! Так, ось назбираю лишень у відро, ні, — в кошику занесу».

Швидко наповнив кошик з лози яблуками. Геть з верхом. Найкращі зверху, щоб видно було.

Обережно йшов вулицею, ловлячи на собі погляди сусідів. «Дивіться, дивіться. Аякже, либонь, ні в кого руки не дійшли. А я ось несу яблучка, нехай дітки скуштують. От вам і Книш…»

— Тьху, лицемір паршивий, — озвалася під хатою Палажка, дивлячись на фарисейську постать. — Всі вони там такі. Вмру, а ніколи не зайду на їхні зібрання. Ось хрест святий, не зайду!»

Палажка набожно хрестилася.

Війна

…Той червневий ранок був напрочуд гарний. Яснів схід малиновим відблиском. Обважніла від роси трава здавалася ледь-ледь сріблястою. Жайворонки несміливо вдарили перші акорди, та спів ранкового дня порушив незвичний гул. Над Калинівкою літаки з хрестами на крилах пролетіли. Село принишкло. А в обід, як удар грому: війна!!!

…Чоловіків на фронт забирали. Аж до старого кладовища йшли за рідними калинівці польовою дорогою, що в зелених житах ховалася…

Палажка з трьома дітлахами за сльозами світу не бачила, найменшечку, Горпину, до грудей пригортаючи.

«Та бережіться ж там, на хронті», — сину з чоловіком раз по раз повторювала. За нею Ярина Кіндратова, Килина Грицька Войтенка, також з малими на руках, як чайка підбита, розпачливо квилила над безмежним полем…

Геть-геть від’їхали вози з новобранцями, тільки курява ще довго висіла над шляхом, та тяжкі зітхання з жіночих грудей поле заколихували…

Через декілька днів німці в селі з’явилися. На мотоциклах, з підсуканими до ліктів рукавами, увірвалися в Калинівку з боку Клечаного, тільки куряче пір’я летіло з-під коліс. Геть в саму гущавину садів хати повідступали, з-під насуплених стріх на чужинців темними вікнами дивилися…

Наближалося Різдво Христове. В Книшевій господі готувалися до свят. Текля місила тісто на пироги. На столі багряніла калина в полумиску. В печі булькала кутя в чорному горщику. Вигаптувана барвінками і маком скатертина аж просилася на святковий стіл. В затишному домі відчувалося наближення святого вечора. Короткий день швидко згас. Багряне сонце сховалося за чорними зубцями ялин. Вітер, який ще зранку докучав своїм пекучим подихом, не затих, а, навпаки, ніби ще посилився, женучи попід лісом колючу поземку.

Пилип ще раз обійшов своє обійстя, підкинув телиці сіна, старанно пообмітавши вичовгані валянки, зайшов в хату. «От і дав Господь Різдва дочекатися, та тільки хто ж знав, що під німцем святкувати доведеться». Зітхнув, важко за стіл опустився. Ближче поставив лампу та відкрив Біблію. Читав: «І породила Сина Свого, первістка, і сповила Його, і поклала Його в яслах, тому що не було їм місця…»

— Не було місця, сердешній, ото біда, — роздумував вголос. — Мати Божа місця не знайшла. Та що ж там за люди були? Ніхто ж не пожалів небогу. Та коли б… ех… — І вмовк, лишень уявив себе у Віфлеємі. — Я б найкращу постіль, я б всю хату віддав би. Заходь, сказав би, Маріє, нехай в моїм домі Христос народиться. Я нічого не пожалів би для Господа. Нехай би всі знали: «В Пилиповім домі Христос народився…»

Текля подала вечерю. «Благослови, Господи, дари Твої…» — і не докінчив молитви. У вікно, що виходило в бік лісу, хтось вкрадливо постукав.

— І кого це нелегка носить в таку пору? — облишивши молитву, пробурчав. Підвівся з-за столу, а ноги чогось неслухняні стали, ніби ватні. Зняв з одвірка кожух, та ніяк не міг втрапити в рукав. Нарешті одівся. Стукнув сінешніми дверима. В лице шпаркий вітер. За хатою, біля дровітні, хтось стояв.

— Хто там? — якось хрипко озвався.

Постать заворушилася.

— Та це ми, господарю, — і вмовкла.

— Хто «ми»? — посмілішав Пилип, почувши, що голос жіночий.

— З Клечаного ми, від німців тікаємо. — І благально: Пустіть нас, господарю, пожалійте, бо замерзнемо.

Пилип підійшов ближче, приглянувся. «Мендля, о цій порі, та ще з малим на руках? Де вона тут взялася?» Книш добре знав старого Іцика, її батька. Такий собі жидок, нічого особливого.

— В тебе що, дому нема, що з дитиною поночі по чужих дворах вештаєшся?

— Нема, дядьку, ні дому, ні батька з матір’ю, нікого в мене нема, нещасної. — Вона забилася в глухому риданні.

— Ти не реви мені тут, а розкажи все до пуття.

— Забрали всіх німці в гетто в Пісочне, і я там була, — ковтаючи сльози, плутано розповідала.

— В гетто були ми, а сьогодні взнали, що вбивати мають. Люди добрі помогли втекти, то я до вас прибилася. Поможіть мені, дядечку, врятуйте мою дитинку. — Вона знову забилася в гіркому плачі.

Пилип насупився. Мовчав.

«Легко сказати «поможіть», — роздумував. — Ну, приміром, візьму я їх до себе, а там, дивися, ляпне хтось із сусідів старості Стратону, і прощайся тоді, Пилипе, з білим світом. Тільки дим закурить від його господи. Ні, краще хай пошукає десь іншого місця. А то он в Клечаному вже було так, взяли, заховали, то й що з того? Німці як взнали, то жидів і тих, що взяли їх переховувати, побили. Нікого не пожаліли. «Спасай взятих на смерть» — пригадав чомусь слова. Здається, недавно прочитав в Біблії. — Чи, може, впустити? — Завагався. — А що, як взнають? Ні!»

— Не можу я помогти тобі, ніяк не можу, місця в мене немає, а ти ще й з малим. Не можу, і все тут… — глухо, ніби молотком по вічку труни, звучали його слова.

— Пожалійте ради дитини, прошу вас, впустіть до хати, бо замерзнемо!

— Не можу я взять, сказав же тобі, місця нема, — замовк.

З-за темної стіни лісу вітер доніс звуки пострілів. На тому кінці села заґвалтували собаки. Постріли ще і ще. Жінка аж затрусилася.

— Стріляють, ви чуєте?.. Стріляють. Ой, горечко мені, горе. Нема вже в мене нікого. Впустіть, дядечку, Христом Богом прошу, впустіть, бо й мене заб’ють.

— Ти що, глуха? По-людському, внятно сказано тобі — місця немає в хаті.

Повернувся і в дім почовгав. Вітер жалібно завивав під лісом, жбурляв колючим снігом в спину Книша…

«Куди йти, що робити?» — гарячково роздумувала Мендля, притискаючи до грудей закутану в лахміття крихітку. Ноги дерев’яніли і підгиналися. Звідкілясь теплими хвилями сон накочувався. І вітер вже не завивав, а ніби підспівував колискову. Мале вже не плакало.

— Та що ж це я? — аж стрепенулася єврейка. — Замерзаю!

Неслухняними ногами пішла від жовтогарячої латки світла, що падало з вікна Книшевої хати. Йшла, не розбираючи дороги, аж поки не наштовхнулася на низьку стріху Палажчиного обійстя. Постукала у вікно.

— Хто тут у цю пору? — двері, заскрипівши, відчинилися. Палажка вийшла на поріг, кутаючись у теплу хустку.

— Пустіть, тітонько, бо замерзаємо, — ледь пролепетала.

Палажка заметушилася.

— Ой, лишенько, заходь швидше, заходь в хату. О, та ти ще й з малим. Та заходь же, заходь, кажу, холоднеча яка, чого ж ти стоїш?

Пропустила Мендлю поперед себе. В хаті смачно пахло вареною картоплею. Від грубки пашіло теплом. Діти вже поснули на широкій дощатій підлозі. Палажка про щось розпитувала, та Мендля ніби не чула. Тепло і затишок після страшного, холодного дня перемогли зморену людину. І Мендля, не випускаючи з рук малого, забулася у сні. Палажка постелила їм на своєму ліжку, сама ж біля дітей прилягла. Та не могла склепити очей. Думала.

Опівночі знову хтось постукав. Накинула на голову хустку, вийшла на поріг і відсахнулася. Гурт людей чорніє біля груші. Зо страху й слова вимовити не в силі.

— Пустіть до хати, тітко, ми з Пісочного втекли, там німці багатьох розстріляли, ми через ліс прямо на вашу хату натрапили.

— То заходьте вже, якось помістимося, — ледь спромоглася на слова.

— Ви вже простіть нам, тітко, але там, в лісі, ще наші люди зосталися, — бородатий єврей запитально дивився в темряві на Палажку.

— Нехай ідуть в хату. Всі нехай ідуть, не пропадати ж людям.

Закривавлені, обдерті, один геть з обмороженими руками…

Як трохи зігрілися, взяли сяку-таку одежину, на горищі сховалися…

З Пилипом щось сталося. Після тієї давньої розмови з Мендлею важкі, гнітючі думки не давали спокою. «Чому не впустив до хати нещасних?» «Впустіть, дядечку, Христом-Богом прошу, впустіть!» Ці слова, як тінь, ходили за ним слідом. Навіть коли Книш засинав, то неспокійним був сон: єврейка з дитиною неодмінно уві сні, як привид, з’являлася перед ним і посинілими губами шепотіла:

«Впустіть, Христом-Богом прошу, впустіть, дядечку!» Пилип прокидався, обливаючись холодним потом. Робота не йшла, цілими днями никав по двору, як неприкаяний. «Коли б знати, куди подалася, знайти, вибачитися. А може, забили німці?» Книша проймав дрож. «І дитину, дитину, немовля, в чому воно завинило? О, Боже, Боже, прости мене грішника», — зі стогоном виривалися з грудей болючі слова. «Нема мені прощення, немає! — свердлила мозок чорна думка. — Нікому я не потрібний, ні Богу, ні людям, ходячий мертвець, трут з загребущими руками, і все тут».

Десь із самого нутра злість піднімалася, закипала, нестримно наповнювала все серце. Без причини гримав на Теклю. За вечерею ні з того ні з сього пожбурив тарілку з кашею —тільки друзки по кутках забрязкали. Гримнув дверима і вискочив у двір. Передвечірня прохолода трохи остудила голову. У хліві неголосно заревла телиця. «Що, й тобі їсти захотілося?» — промимрив попід ніс. Набрав повні вила запашного сіна. Вже майже дійшов до ясел, та, як на зло, зачепився за кошик, який невідомо де взявся під ногами. З усього розмаху на повен зріст розтягнувся на купі гною попід стіною. «А бодай би ти сконала зі своїм сіном, де ти взялася на мою голову», — ошаленіло кричав на нещасну худобину, потім важким навильником — по хребту. Як підкошена, звалилася бідна скотина. Несамовито бив ногами, аж захекався. З рота бризки так і пирскали. Вискочив з хліва і повз хату через город, не розбираючи стежки, до лісу посунув. Аж на узліссі зупинився. Витер розчервонілий спітнілий лоб. Знеможено присів під високою вільшиною.

Ліс дихав спокоєм. Сонце вже заховалося у густому сосняку, лише на золотистому піщаному пагорбі його згасаючі промені вкривали стовбури могутніх сосен криваво-червоною міддю. Густий вільшаник понад Путилівкою, що влітку темно-зеленою стіною вкривав її береги, підперезаний пухнастою шаллю туману, чорним віттям різко розкреслював вечірнє небо, яке висвітлювало останніми відблисками заграви. Високо над лісом, там, де відблиски заграви зливалися з темніючим небом, десь із самих глибин далеких світів над опаленою війною землею линула журавлина пісня.

— Курли, курли, — пливло над Калинівкою, над засинаючим лісом, над молочно-білою річкою.

— Курли, курли, — перегукувалися невидимі у темному небі птахи.

Пилип підвів голову, намагаючись відшукати у темніючій безодні неба гостей з далеких країв, чиї голоси все віддалялися і затихали, серце розворушуючи думами…

Батька Книш майже не пам’ятав. Пригадував лишень, і дивно, що час не витравив з його пам’яті той давній спогад.

Тоді, як і зараз, кричали, повертаючись додому, журавлі. Батько, підхопивши малого Пилипка на руки, підняв високо-високо, аж світ ніби розступився навколо, і сонце, що його малий вже не бачив за пагорбом, раптом знову з’явилося — таке велике, червоне, вогненною кулею зупинившись над обрієм.

Притис сина правицею до пропахлого махоркою шорсткого лиця. Лівою пригортав матір. Пилипко відчув розпашілою щокою, як гарячі, солоні краплини обпекли щоку, спадаючи на тендітну мамину руку.

Кричали в небі журавлі, а понад полем линула пісня новобранців:

«Так громче, музыка, играй победу, Мы победили, и враг бежит. Так за царя, за батюшку, за веру мы грянем громкое: «Ура! »

Додому батько не повернувся.

Дорослим Пилип став рано. З того дня, коли, взявши з рук матері леміги плуга, якось незвично, хрипло сказав:

— Ану давайте, мамо, я спробую.

— Та куди тобі, малий іще, з бороздки не видко!

— Та вже давайте, — насупився твердо і рішуче взяв віжки.

Мати глухо заридала, її сльози срібними зернами падали в чорні борозни ріллі.

— Ой, чого ж ти мене оставив нещасную, з усіх боків тебе виглядаю, озвися ж, соколе мій, хоч уві сні скажи, де твоя голівонька схилилася, чи в полі чистому закрив очі свої, чи, може, в германському полоні помираєш? — летіло понад притихлим полем її тужіння.

З тих пір тверді мозолі не залишали огрубілих в праці Пилипових рук.

…Вогненні вали громадянської війни докотилися і до їхньої маленької станції.

Літнього дня на змилених конях у двір вершники заїхали. Один, не зайшовши в хату, одразу ж до стайні попрямував. Гнідка за вуздечку вивів. Мати прожогом з хати вискочила.

— Та що ж це робиться, людоньки добрі, останнього годувальника забирають, — заголосила, хапаючи коня за гриву.

— Отойди прочь, — визвірився козак і шарпнув Гнідого щосили.

— Не віддам, погибнемо з голоду, пожалійте нас, — хапалася за ноги в стременах.

— Отстать, сказано тебе, — погрозливо вилаявся козак і рукою за довгу шаблю взявся.

— Ой, Боже милостивий, що ж це на світі робиться, чоловік загиб, не знаю де, та ще й конячку забирають, пропадати пропадом прийдеться. Не віддам, ні за що не віддам, — раптом істерично закричала, вчепившись у полу козакові.

— Что ты возишься с ней? — гаркнув один, мабуть, старший. — С бабой управиться не можешь, казак сопливый.

Вихопив з ножен шаблю і тупим кінцем по голові: раз! Покотилася мати в пилюку, а вершники з Гнідком з двору, тільки затупотіло.

Виходилася, правда, мати та вже недовго і прожила на світі. Тихо відійшла до вічності. Син один лишився.

Зненавидів Пилип з того часу людей. Всі йому здавалися жорстокими й немилосердними. Затравленим вовчуком, кулачки стискуючи, на людей дивився…

…Потім був дитячий будинок для безпритульних. Хоч і старалися вихователі, як могли, зранена душа вперто не приймала ласки. Втік. По дорозі, на товарняках переховуючись, ледь ноги не позбувся. З того часу й накульгував сильно.

Потім шахти, робота. Працював до нестями, гірким потом та кривавими мозолями намагався заглушити сердечний біль. Став скупим і лицемірним. Не вірив людям, і люди йому не вірили… Так роки минали. Вже старим парубком в Калинівку прибився…

Село засипало. Понуро брів вулицею. В Талимонової Палажки світилося. Через погано завішену фіранку якісь тіні по хаті сновигають. Пилип приглянувся і прикіпів на місці.

— Жиди в Палажки, точно жиди. Здається, впізнав одного, з вусиками такий, крамар з Пісочного. Так ось чого вона вже декілька разів у Теклі то молока, то хліба просить. «Для діток», — каже. Знатиму тепер, що за дітки в неї.

В серці знову закипіла злість. «От піду і заявлю старості. Хай знає тоді». «Лицемір паршивий» — пригадав давно колись услід кинуті слова. І сіна тоді не продав Талимон. «Хай, каже, згниє краще, як тобі маю продавать».

Пам’ять знову і знову відновлювала давні образи, які раптом стали такими дошкульними, що й терпіти несила. «Зайду до старости, скажу, що жидів переховує. Хай знає тоді». Почовгав темною вулицею, а груди злість розпирала: «Ти бач, добренька яка, прихистила, не даром, мабуть.

Святі та грішні

У Стратона Мацюка, сільського старости і вірного слуги нового порядку, світилося. Його син, косоокий Митько Мацюк, за наполяганням батька, став шуцманом. Совав за плечима довгу рушницю, ховаючи косі очі від односельців. Противна йому служба, в печінках сидить, людям на очі соромно попадатися.

— Тьфу, — сплюнув сердито під ноги. Закурив. В хаті не сиділося. Вийшов на двір і вулицею аж на дорогу. Темно. Люди не бачать, можна й посидіти вільно. Присів на скособочену лаву.

«От як воно получається», — п’ятірнею почухав потилицю. Жив собі, як усі люди. Женитися надумав було. Приглянулася єврейка Мендля. То дарма, що батьки проти були. «Чи ж мало тобі дівок на селі, що ти за тою жидівкою сохнеш?» Митько мовчав і навіть полохливим поглядом розкосих очей боявся видати свою таємницю. Останнього разу Мендля сказала, що скоро, мабуть, вона стане матір’ю. Від нього, Митька, звичайно. «Той нехай, — роздумував, — взнає батько — швидше згоду дасть». Та війна все перекреслила раз і назавжди. Загнали всіх євреїв в гетто в Пісочне, мабуть, десь і Мендля там. Позавчора заїкнувся було, щоб піти, мо’, знайде, дізнається, як вона там.

— Ти що, з глузду з’їхав, — визвірився батько, — хочеш своєю єврейкою мене на шибеницю загнати? Щоб і духу твого там не було!

— То я хоч здаля подивлюся і назад.

— Я тебе подивлюся, — схопив за груди Стратон, аж шви затріщали. — Я тебе так подивлюся, що повік дивитися не захочеш. Зрозумів?

— Ах, то ви так зо мною? — скипів Митько. — Ось плюну на все і піду в ліс, подивимося тоді, що ви заспіваєте!

— Що? В ліс? Йди, йди, перше дерево по тобі плаче. Та віжки не забудь захватити, щоб партизани своїх не псували.

— Ми ще побачимо, по кому віжки плачуть, — нагло рубонув Митько і з хати, грюкнувши дверима, вийшов.

Вулицею хтось ішов, Митько прислухався. Хто б це міг бути? Загасив недокурок, рукою до рушниці потягся.

— Добрий вечір, сусіде! — з темряви глухий голос Книша.

— Здрастуйте, дядьку Пилипе, щось вам, бачу, не спиться, — озвався Митько.

— І ти не спав би, коли б… Ет, що з тобою балакать. Батько дома?

— Батько? Немає батька. В район визвало начальство. А що вам з батька треба?

— Сказати дещо маю, а то він начальник і не бачить, що у нього під носом робиться!

—Полегше давай нащот баті, — Митько перейшов на «ти», погрозливо рушницею повернув у темряві. — Не тобі вказувать, пойняв?

— Пойняв, пойняв, — примирливо промимрив Книш. — А ти от сидиш тут і не знаєш, — у його голосі знову злість зазвучала.

— Що не знаєш? — Митько до нього.

— А те не знаєш, що Талимониха з жидами чай розпиває у свому домі. Пойняв? — просичав люто, з притиском.

— Що?! — Митько підвівся. — Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. І батькові перекажи. От так. — Пилип повернувся і хотів було йти.

—Та ти знаєш, що говориш? — Митько перейшов на шепіт, косими очима темряву обмацуючи, ніби хтось його підслуховував. — Та ти ж розумієш, що з нею буде, як німці взнають?! В неї ж діти!

— Діти, діти, — передражнив його Книш, — жиди в неї, а не діти. Пойняв?

Митько розхвилювався. Це ж коли батько взнає — амба Палажці разом з дітьми. Нікого не пожаліють. Що-що, а батькову натуру він добре знав. І треба ж було цьому кульгавому помітити? Правда, і він сам помічав, що Палажка якось підозріло веде себе, та не додумався, що і до чого. А воно он яка справа.

— Ви ось що, — знову перейшов на «ви», — про жидів ніде ні чирик. Зрозуміло? Я сам розберуся.

— А чого б то я мав боятися?! — Книш зухвало. — Хто її просив, чи, може, золотця жидівського закортіло? — Хи-хи-хи, — захихотів він глухим утробним сміхом.

Митько розлютився, прошепотів тихо: «Діти, діти в неї, розумієш? Поб’ють же всіх».

— Коли б за дітей думала, розумнішою була б. Оте й кажу…

Книш ще не доказав. Важкий дубовий приклад гупнув його в груди.

— От тобі, от тобі, юдо паршивий, щоб знав, як продавать.

— Сам юда, — прохрипів Книш. — Продався.

— Я хоч сам продався, та інших не продаю, — скреготнув зубами Митько. — А ти, святий та правдивий, продавать жидів прибіг. Так? — Знову удар. Пилип лантухом розтягся на мокрій землі. Хотів підвестися, та знову різкий удар по спині прикував до болота. Застогнав і поспіхом рачки у темряву відповз.

…Митько тремтів немов у лихоманці. Тремтячими руками скрутив цигарку. Жадібно затягнувся… З-під лісу іржання почулося. Сердитий Стратонів голос: «Но, но, Булана», і батіг лунко ляснув у березневій тиші. Під’їхав. Митько розчинив ворота.

— Ну що там німці казали в районі?

— А що вони скажуть. Післязавтра облаву на жидів робити будуть. Кажуть, що понаховувалися в селах. А тут що нового? Ніхто не заходив?

— Та ніби все гаразд. Книш недавно заходив… — і осікся враз. Стратон розпрягав Булану і натужно сопів. — Піду, пройдуся, —Митько до нього і з двору вийшов.

Небезпека

Палажка аж схудла вся. Під очима темні плями, на кожний стук у двері серце ладне з грудей вискочити. Після того, як у неї на горищі поселилося десять нещасних обморожених людей, для неї пропав спокій. «Ой, що ж то буде, як взнають німці? — шпигала мозок невідступна думка. — Добре, що хоч потеплішало вже надворі, то, може, скоро в ліс переберуться. Дав би Господь», — тихо зітхнула і вийшла з хати.

Стемніло вже. З лісу живицею та прілим листям пахло, і туман клубочився над річкою. Набрала оберемок дров і хотіла було йти до хати. Раптом прислухалася. Хтось йшов від лісу темною вулицею. Серце сполоханим зайцем забилося. Пильніше приглянулася. Накульгує, і голова ніби опущена. «Книш, — аж здригнулася вся. — Що він тут вишукує? А може, випадково? Зупинився, здається. Кроків не чути. О… знову зачовгав по дорозі… Пішов». Зітхнула полегшено і в хату пішла.

Мендля готувала вечерю. Старий Йосип з сином в кутку тихо розмовляли. Абрам, молодий, кремезний, з пишною бородою, важко підперши голову руками, втупив очі десь у куток. Тужливе зітхання з грудей раз по раз виривалося. Іцик, маленький, худорлявий крамар з Пісочного, смішно настовбурчивши колючі вуса, мовчки сновигав туди й сюди по хаті…

Всі очі враз на Палажку повернулися.

— Та ніби тихо все, — промовила.

Підкинула у грубку дров і закашлялася.

— Книш щось винюхує, — промовила згодом. — Йшов щойно од лісу. В хаті тиша запанувала. В блискучих чорних очах Мендлі страх, брови сполоханими птахами розлетілися враз урізнобіч і знову опустилися над темними озерцями очей. Тісніше сина, що спав, пригорнула і з тугою поглянула на маленьке личко. В довгих віях росинки сліз заблищали.

Після швидкої вечері знову на горище піднялися. Розпачливо заскрипіла розсохла драбина і знову тихо стало.

Палажка обережно вислизнула на двір. Пусто скрізь. Село вже спало, лишень у Стратона світилося. Під лісом кінь заіржав, і Стратонів голос: «Но, но, Булана». Батіг лунко ляснув, і знову тихо. З району повернувся, — Згадала, як вранці, гордовито набундючившись, старий Мацюк кинув недбало: «Начальство викликає. Мабуть, важливі справи єсть».

Сон не йшов, так і стояла під грушею, вслухаючись у весняну ніч.

По вулиці знову чиїсь вкрадливі кроки. В хвіртку повертає. «Хто ж це?» Серце ось-ось груди розірве. Підійшов до дверей. Стукає.

— Відчиніть, бабо Палажко, — тихо промовив. «Митько Мацюк», — аж одерев’яніла вся.

— Туточки, ось я, під грушею, — не своїм голосом озвалася.

— Не спиться? — Митько до неї. — Квартиранти вже сплять?

— Що ти говориш, які квартиранти? — аж відсахнулася.

— Та ніякі, я пожартував.— І пошепки, майже на вухо: — Батько сказав, що післязавтра облава буде.

— Га? Що? Яка облава? — стрепенулася Палажка. Та Митько привидом щез в темряві.

Палажка поралася в городі. Згрібала дерев’яними граблями сухе торішнє бадилля, а думки не давали спокою. Вночі Мендля заходила. Вся згорьована, очі виплакані. Дитина тяжко захворіла. Так і пашить жаром личко. Допомогла чим зуміла. Та чи видужає? «Ой, Боже, Боже, — зітхнула гірко, — і коли ж та проклята війна закінчиться?»

Розпрямила натруджену спину і заціпеніла на місці. Вулицею троє німців йшли. Стратон поперед них щось запопадливо говорив і руками розмахував. А он і ще двоє з поліцаями до Войтенків у двір заходять. Стояла і з місця зрушити не могла, лишень очі, широко відкриті, поволі поверталися вслід за чужинцями.

— Ну чого там вклякла посеред городу? — Стратонів різкий голос до неї. — Іди відчиняй панам-німцям хату.

— Шнеллєр, шнеллєр, матка, — худий, довготелесий німець в окулярах нервово сіпав тонкими безколірними губами. — Юден, юден, матка. Понімайт?

Палажка тремтячими руками відчиняла двері. Три пари сполоханих дитячих очей щільно, як ластів’ята, сиділи на полу і не дихали, здавалося. Заглянув на піч, в комірчину, штурхонув довгою гвинтівкою під піл. Підійшов до драбини, хотів було на горище піднятися. Передумав. Гукнув Стратона, показуючи на горище.

— Шнель, шнель.

— Я зараз, я швидко, пане, — Стратон спритно виліз. — Немає там нікого, пане, — до довготелесого улесливо. Водянистими зеленими очима на Палажку недобре так глянув.

Порожнеча

Пилип лежав на широкому дерев’яному ліжку. Весь схудлий, зарослий густою щетиною, він раз по раз голосно стогнав, затуманеним поглядом блукаючи по хаті. В грудях щось хрипіло боляче, і час від часу нестерпний кашель, від якого, здавалося, розривалися на шматки легені, душив Книша. Він, видихавшись, із запіненими губами, лиш судорожно здригався, як викинута на сушу рибина, рукою хапаючись за груди…

Після тієї розмови з Митьком закривавлений Пилип ледве доповз до хати аж під ранок і знесилено простягнувся на землі біля порога. Хотів піднятися — і не міг. Нишпорив зашкарублими в грязі руками навколо себе. Зачепив коромисло, яке загримівши порожніми відрами, упало. На поріг вийшла перелякана Текля.

— Що з тобою, Пилипе, — зойкнула.

Пилип силкувався щось сказати і не міг. Допомогла підвестися. Ледве дійшов, спираючись на дружину, до ліжка…

Потяглися довгі дні і ще довші, здавалося, нескінченні, ночі тяжкої недуги…

…Надійшла справжня весна. Лагідний подих теплого вітру заколихував шовковисті трави на берегах Путилівки. З настанням тепла Пилипу помітно полегшало. Хоча не міг іще ходити, та вже, поклавши подушку під схудлі плечі, міг дивитися у вікно: на зелений ліс, високе небо і біленькі хмаринки, що життєрадісно летіли у високій блакиті. На душі була пустка. Ні жалю, ні злості, ні любові — нічого. Ніби якась спустошлива хвиля пройшла понад ним, змивши все на своєму шляху, позаносивши липким мулом все, що могло радіти, сміятися, любити. Відчуття пустки особливо загострилося тепер, коли все живе потяглося назустріч сонцю, чистому небу, назустріч життю. Пилип старався зосередитися думками на чому-небудь, та вони втікали, розпливалися і плуталися, перетворюючись знов і знов у цю сіру безмовну пустку.

«Чи я є, чи мене немає? — хіба не все одно. Ось прокинувся, сиджу, дивлюся у вікно: небо синє, хмарки пливуть. Якби й не прокинувся, то що змінилося б? Так само світило б сонце, шелестіло б листя, хмари пливли б у небі, без мене, без мого погляду, без моєї присутності на цім світі. Чи я є, чи мене немає?..»

Пустка в душі Пилипа…

У схроні важко й душно. Важке, затхле повітря спирає груди. Низька стеля гнітить, тисне на голову. Мендля, напівзігнувшись, вже вкотре бере на руки сина. Малий вже не має сил плакати, лишень судорожне хрипить, і це хрипіння жорстким рашпілем шкребе, ятрить серце матері.

Мендля постаріла, прибита горем, мовчки, як привид, снує в земних стінах схрону. Вже більше місяця вона в цій затхлій барлозі. З перших днів захворіло мале. Потім ніби полегшало, а тепер ось другий тиждень ні хвилі спокою. Син тане на очах. Коли б хоча вечоріло швидше, щоб винести на свіже повітря.

— Ой, сину, сину, де нам з тобою дітися? — печально зашепотіла. — Куди податися, де ліків напитати, хто допоміг би нам у біді?

— Та мовчи вже ти зі своїм причитанням, — з темного кутка сердитий голос Іцика. Всю минулу ніч він нишпорив у навколишніх селах в надії знайти що-небудь поїсти. Натрапив на поліцаїв, ледве вдалося вирватися. Злий і стомлений повернувся вранці. «Ні вдень, ні вночі спокою немає».

— Та хворий він, дядечку, що ж я вдію, нещасна? — аж зайшлася серцем жінка.

— В дуб головою, як не знаєш, що робити. Раніше треба було б головою думати, як з косооким водилася, а тепер причитанням не поможеш.

В темних очах Мендлі пекучі сльози зблиснули. Мовчала, щільніше до грудей сина притискуючи.

— Ти до Палажки вночі піди, вона порадить, — Абрам до неї.

— А й справді, — вогником надії майнула думка.

— Та гляди, обережніше, хвоста не приведи, як назад йтимеш.

— Та вже дивитимусь, — одповіла тихо.

…Стемніло. В верховітті сосен заплутався гострими ріжками молодий місяць. Ледь-ледь погойдується, як немовля в матері на руках, на запашних зелених вітах. Легким світло-зеленим серпанком берізки сором’язливо прикрилися. Високий крислатий дуб на невеличкій галявині, оточений з одного боку молодим сосняком, а з другого — тремтливими, рівними осиками, ще зовсім без листя стоїть. Розчепірив вузлуваті гілляки-руки, підняв їх високо вгору і так завмер, насторожено прислухаючись про що зорі шепочуть, переморгуючись над головою.

…Мендля сторожко оглянулася. Здається, тихо. Пригортаючи до грудей крихітку, рушила до села.

«Тільки б не помітив ніхто», — гарячково роздумувала. Вийшла майже на узлісся. Скоро село. Та раптом… що це? Неподалік хтось величезний в чорній високій шапці стоїть, головою похитуючи. Зупинилася, зо страху так і заніміла вся. «Тьох-тьох-тьох», — голосом солов’я озвалася висока шапка. «То це ж кущ!» — мов гора з плечей спала. Обережно обійшла, потім ще раз оглянулася: «Стоїть на місці». Поспішила в село…

На Палажчиному подвір’ї перевела дух. Притулилася щокою до шорсткої кори груші, вкритої білим шумовинням цвіту. Тихо, лишень в лісі солов’ї не вгавають. Постукала. В хаті заскрипів піл. Палажка перелякано до вікна припала.

— Хто там?

— Це я, знову до вас, — Мендля тихо. Клацнув засув.

— Заходь, заходь скоренько, ніхто не помітив, як йшла? — Палажка ще раз окинула поглядом подвір’я. Зачинила двері на засув.

— Та ніби ніхто не помітив, я поза хатами, через город…

Щільно позавішували вікна. Засвітили. Малий знову заплакав. Тихо і болісно. Мендля обережно розмотувала мокре лахміття. Худе немовля з великими темними плямами під очима безпомічно здригалося від крику.

— Так і не полегшало? — Палажка озвалася.

— Та ніби трохи і віддало було, а тепер то з кожним днем гірше. На очах дитина тане.

Талимончиха підкинула в грубку сухих дров.

— Ось чаю зараз з малини дамо, він помічний при гарячці. Не можна тобі з ним в ліс вертатися, помре дитина…

— А що ж мені робити, тітко? — боляче вигукнула. Палажка, глибоко задумалася.

— Я в себе залишила б, так Стратон майже щодня все нишпорить, щось винюхує, як пес паршивий. Невже йому Митько розказав? Та й звідки він сам дізнався про вас?

— Митько не розкаже, — Мендля впевнено, — не розкаже він.

— А це чому ти так думаєш?

— Коли б мав розказати, то не попередив би про облаву. Та ми з ним… та я… та він… — Мендля замовкла, густо почервонівши, очі в землю втупила. Палажка лишень поглянула на неї, та не сказала нічого.

— Не можна тобі з ним в ліс вертатися, — по хвилинній мовчанці заговорила Палажка. — Йому догляд потрібен, повітря свіже, а в схроні… — вона не докінчила, лиш жестом руки показала, як відрубала: не можна, і все тут.

— Порадьте мені, тітко, — Мендля благально озвалася, — підкажіть, бо вже сил моїх більше немає дивитися на його муки. Я для нього все зроблю, що не скажете, тільки б живою зосталася крихіточка моя. — Її очі знову слізьми наповнилися. — Якби ви знали, як я люблю свою дитинку, свого первісточка, — і ніжним поглядом на дитя подивилася.

— Хоч як назвала сина?

— Не назвала, а ніяк не назвала. Таке кругом заварилося, що ніколи й думати про це було.

«А батько його де?» — хотіла було спитати Палажка, та стрималася. Чомусь знову слова Мендлі нагадалися: «Митько не розкаже, не розкаже він» і очі додолу опущені.

— Віддати тобі треба дитину, — мовила раптом, дивлячись кудись вбік.

— Як віддати? Кому віддати? — Мендля аж відсахнулась. — Він мій, і я не віддам його нікому!

— Віддати його треба добрим людям, бо інакше сирій землі віддаси, — повторила Палажка глухо. — Ти ж сама щойно сказала, що задля нього все зробиш, аби тільки він жив.

— Кому я віддам мою кровиночку? — Мендля аж затремтіла в риданні. — Кому? — розпачливо дивилася на Палажку залитими слізьми очима.

— Є тут одна жінка, неподалік живе. Дітей любить дуже, а своїми не наділив Господь, їй і оддати треба, а там видно буде. Ти ось що,— звернулась до Мендлі, — бери воду, випери гарненько його пелюшки, раненько віднесеш малого, положиш на лаві коло порога. Не бійся, вона — штунда, зла малому не причинить, як свого рідного доглядати буде.

— А хто ж вона, ця жінка, тітко?

— Текля Книшева, може, знаєш?

— Текля? Книшева? Ні, я її не знаю. А Книш… — вона раптом здригнулася, ніби від холоду. — Це той самий, що тоді мене не впустив до хати?

Їй враз, як наяву, почувся його голос серед завивання вітру: «Не можу я, місця в мене немає!» І його постать згадалася, що чорною тінню зникла у дверях…

— Він, той самий Книш, та не бійся, краще від нього малому ніде не буде, повір мені. Теклю я добре знаю, вона Бога боїться і зла не зробить, а що доглядати буде як рідного сина, будь певна.

— Але як же потім, тітко, мені його назад забрати?

Палажка відвела очі вбік.

— Не знаю, — мовила твердо. — Як забрати буде, не знаю, але іншої ради не бачу. Помре дитина в схроні, як не оддаси.

— То це, виходить, може, і назавжди оддаю? — мовила Мендля.

Палажка промовчала, лишень зітхнула важко…

Надворі світлішало.

— То я піду, — Мендля тремтячим голосом.

— Іди, дитино, он там, бачиш, два ясени високі, ото і їхня хата, — вже вкотре пояснювала Палажка.

— Та вже знаю. Спасибі вам за все. Я не забуду вашої доброти, тітко, — гарячими руками обвила шию і забилася у невтішному плачі.

— Іди вже, йди, світає он… Та не вулицею, а поза городами, щоб на очі нікому не попалася.

Притисла до грудей сина, пішла.

— Господи, Боже милосердний, — тихо молилася вслід Палажка. — Пречиста Мати Божа, заступнице наша. Прости мені, мо’ й недобре сказала. Та що могла я їй ще порадити? Збережи цю дитинку, потіш серце матері, — шепотіли її вуста, а з добрих сірих очей раз по раз падали великі сльозини на щедро притрушену грушевим цвітом теплу землю…

Запашна травнева ніч видалася Книшеві вічністю. Мабуть, ще ніколи так боляче не переживав він душевних мук, як цієї ночі. Чекав і не міг дочекатися ранку, коли сонце розжене темінь за вікном, а може, і в його спустошеній душі.

«Кому я потрібен? — втупивши очі у чорну стелю, роздумував. — Життя прожив, а оглянутися ні на що. Як довга нива весною, ще не засіяна, чорніє борознами, чекаючи доброго насіння, так і життя залишило лиш порожні, глибокі борозни років. Без плоду, навіть без паростків, без нічого, що могло бути потрібним людям. А що далі, за цими глибокими й безплідними борознами, що від нього, Пилипа, вертають назад, в далеке, оповите мороками дитинство і юність. Пізно засівати ниву життєву, час упущений, і тільки моторошна невідомість все ближче і ближче. І туди, в цю лякаючу невідомість, в цю чорну безмовність вертають борозни його років. Невже це кінець? Невже смерть наступає на п’яти і ніде від неї немає рятунку. А далі? Що далі? — ця думка, особливо тієї ночі, не давала Книшеві спокою. — А що, коли?..»

Він старався відмахнутися від цієї настирливої думки, але вона вперто знову і знову поверталася до нього. «А що, коли справді є Бог? Що, коли справді потрібно буде стати перед Ним судного дня? Я ж називався віруючим, я й молитися ходив, я й…», — старався ще згадати, що зробив для свого виправдання, і не міг…

«Ти називався віруючим, а чи був ти насправді таким? Відповідай, не оглядайся навкруги, правду говори», — думки-голоси, як вироки судді, від якого неможливо приховати правду.

«Не був, не був, — глухо вистукувало у скронях, — не був, не вірив, не розкаювався, лицемірив перед Богом і людьми. Для чого це робив? Сам не знаю, багато хто тоді пішов, і я заодно… А тепер ось — пустка, порожнеча в душі. Морок безпросвітний. Що ж далі?»

Світало, коли Пилип забувся коротким сном…

Прокинувся від того, що Текля, поспішно в хату заходячи, гучно брязнула дверима:

— Пилипе, Пилипе, прокинься ж бо!

— Га, що? — протирав сонні очі Пилип.

— Та дитинка, дитинка ось…

— Що? Яка дитинка? Звідки дитинка? Що ти мелеш, стара?

— Та ось же, на руках, чи ти не бачиш? — Текля обережно простягла згорток, який раптом заворушився і озвався хриплим плачем.

— Ти диви, — Пилип широко відкрив очі, — справді, мале. Ти ж звідки його принесла?

— Та нізвідки його я не приносила, ось біля хати на лаві лежало, я й не помітила одразу, як з хати вийшла. Стою на порозі, аж чую — дитина плаче, тут і зобачила.

— Та чиє ж то дитя, подивись, мо’, хтось зайшов у двір.

— Та нема нікого, я скрізь оббігала, хто його зна, чиє воно.

— То виходить, що підкинула його нарошне мати під хатою.

— Так, виходить.

— То, мо’, ще й повернеться забрати?

— Як забрати? — Текля якось несвідомо притисла мале до грудей. «Воно ж моє», — хотіла сказати та запнулася. — Не повернеться, — мовила згодом, — бо для чого і лишала б тоді. То що ж нам робити, Пилипе, з ним? — благально на чоловіка подивилася.

— Ет, — махнув рукою Книш, — маєш зі мною старим клопоти, то ще з малим будеш мати.

Але Текля вже не чула його слів. Лагідно промовляючи, невміло сповивала дитину…

З новими клопотами час минув непомітно. Вже третій годок малий Данилко (так Текля назвала свого знайду) живе в Книшів.

Текля аж ніби помолоділа вся, так жвавенько біля свого пустунчика бігає, а з очей тихе світло м’якими хвилями струменить на світ, як ото в молодих матерів, що ніжно леліють своїх первісточків. Така вже рада, така щаслива, що й не сказати. Мала, правда, клопоту спочатку, хворіло дитя, вже й не думала, що виходить, ночей не спала — все травами випоювала. А тепер, коли вже на ноги зіп’ялося, то не натішиться. Таке вже воно славне: волоссячко чорне і очі під вигином брів блискучими темними озерцями — по хаті радість розхлюпують.

З появою в домі малого Пилип відчув, вірніше, це відчуття прийшло згодом, як в ньому серед душевної порожнечі з’явилось щось таке, чого він не міг зрозуміти. Сидів на ліжку, кухонним ножем стругав з липового цурпалка малому коника. «Ось і маєш, Пилипе, на старість літ втіху», — роздумував.

— Та-та-та, — простягав малий руки до Книша.

— Ач, вертун, на руки захотілося, — брав ще тремтячими, після довгої хвороби, руками малого і ніжно пригортав до схудлих грудей.

— Та-та-та, — вертівся на руках малий і все старався встромити пальчик у вухо Пилипові.

— Який я тобі тата? Дід я тобі, а не тата, — до малого промовляв, а в грудях тепла хвиля піднімалася, і якесь бентежне, невідоме почуття сповнювало серце все більше і більше. Книш усміхався до малого, а думка сонячним промінцем душу зігрівала. «Гм, а й справді, виходить, що на старість літ батьком став. Бо хто ж я йому, дід? Ну, по літах — то так, а якщо розібратися? Батько? Та який же я йому батько. Але ж він в мене в хаті. Я його виховую. Ага, виховую-ю, —передражнив сам себе, — а що з нього виросте? Скупий, лицемірний Книшенко? Н-ні, — старий похитав головою. Малюк весело засміявся. —Не буде з нього Книшенка, буде з нього справжній чоловік. Люди його поважатимуть, та й мені на схилі літ кружку води подасть… Отакі діла», — промовив сам до себе і якось особливо лагідно погладив шорсткою рукою закучерявлену голівку.

В сінях Текля неголосно з кимось перемовлялася. По деякім часі в хату зайшла.

— З ким там розбалакувала?

Пилип зсадив малого з колін, готовою іграшкою покрутив у нього перед очима. Малюк з радістю простяг руки.

— Ага, сподобалося. Бери, бери, для тебе старався, — обтрусив легенькі липові стружки і запитально глянув на дружину, чекаючи відповіді.

— Та ось, Килина Войтенкова заходила, картоплі просить позичити, їсти в них нічого, сім’я в неї, — зітхнула скрутно, — як риба об лід б’ється, сердешна, та ніяк кінці з кінцями не зведе. Півсела вже оббігала, так у всіх зараз сутужно з харчами.

— То чого ж ти стоїш серед хати? Дай, коли просить людина.

Це слово «дай» особливо легко сковзнуло з Пилипових вуст. Раніше у таких випадках Пилип довго чухав потилицю, морщився, ніби вирішував бозна-яку важливу справу: «То позич, як просить, — скрипучим голосом промовляв, і про себе тихо: — Злидота голодна, і коли вже понаїдаються».

— Ну чого дивишся, як на диво заморське, дай, кажу, як тра людині. Та муки заодно всип, хай дітям галушок зварить…

Текля зачудовано дивилася на чоловіка. Пилип замислено гладив по голівці сина.

— Та-та, та-та! — малий знову весело закружляв з коником по хаті.

Перша повоєнна зима вирішила іще раз випробувати на міцність Калинівців. Згорьовані важким лихоліттям, в промерзлих хатах, голодними очима дивилися на засніжену вулицю дітлахи. З холодом і голод нещадно залазив в убогі хатини. Навіть у Книшевій хаті вже другий тиждень хліба ні крихти. Залишилося, правда, в погребі картопель купка. Та все одно хліба страх, як хочеться.

— Я ось що, — якось вранці промовив Пилип, надягаючи чисту вишивану сорочку, — думаю в город, там, кажуть, хліба купити можна. Хоч і черги великі, та все ж хоча б трохи хлібця розживемося. Килині заодно думаю захопити буханку, другу. У неї в коморі також вітер гуляє.

Старанно голився надщербленою бритвою. Текля заметушилася.

— Та куди тобі в таку далечінь, холоднеча он яка на дворі. Ти ж недавно з ліжка тільки піднявся.

— Та вже піду якось. Не сидіти ж без хліба всім. Дасть Бог, мо’, і возьму хлібця.

На самі очі натяг вилинялу заячу шапку і пішов накульгуючи по глибоких заметах…

…Місто зустріло неприязно. Морозний вітер шарпав позабивані фанерою магазинні вітрини, гнав по сухій бруківці змійки сухого колючого снігу, люто шарпав поли одягу нечисленних перехожих.

Біля хлібної лавки — довжелезна черга. Шум, гомін. Хліба ще не привезли. Пилип стомлено прилаштувався під стіною, де не так дошкуляв пекучий вітер. Гурт дядьків неподалік неголосно перемовлявся.

— Ану, глянь, Трохиме, не везуть ще хліба?

Високий, худорлявий Трохим крутив круглою головою на всі боки.

— Та не видно поки що.

— А може, й не буде сьогодні хлібця, га, кажу?

— І таке може бути. Я он позапрошлу неділю троє суток відстояв, поки взяв.

— Я чув, — озвався дядько в потертій фуфайці, — сьогодні точно привезуть, а чи захватиш— людей он скільки.

— Мо’, на базар пішли, там теж продають?!

— Еге, на базар. Там народу тьма-тьмуща. Лучче вже на місці.

— Ага, на місці і камінь мохом обросте. Краще вже тут. А то ні там ні сям не захопимо.

— Я чув, що городським без черги дають хліб.

— Не може буть! А ми що, не люди?

— Точно, городським без черги. Вони по часах працюють на хвабриці чи ще де. Нема коли їм в чергах стояти.

— О, якби й собі без черги, то на ніч ще додому.

— Хліб, хліб везуть! — вигукнув хтось з черги.

Натовп захвилювався. Всі поспішно кинулися займати свої місця в живій, сірій стрічці черги.

Пилип зашкутильгав за дядьком в драній фуфайці. Зайняв чергу. Смачний запах свіжого хліба туманив голову. Черга посувалася поволі, а гірка хліба танула на очах.

«Коли б хоч хватило», — думав з тривогою, поглядаючи, як все меншало та меншало хліба на прилавку.

Нестерпний холод залазив у всі щілини і складки одягу, льодовим подихом обпікаючи лице та руки. Ледь-ледь ворушив задубілими ногами, та вони ніяк не слухалися.

Нарешті підійшла черга. Задерев’янілими пальцями вже подав було гроші, як раптом розпатланий молодик в розхристаній сорочці вскочив перед Пилипа, ткнув продавщиці гроші, вихопивши з її рук хлібину, прожогом кинувся в під’їзд триповерхового облупленого будинку.

— Ох, знов городський, — пробурчав хтось за спиною в Книша.

…Тремтячими руками притискуючи до грудей хліб, Пилип вибрався з черги. «Ет, що то є дві буханочки, — зітхнув, — мо’, ще раз стати в чергу, та де там, народу ще побільшало».

Тулився біля незатишного під’їзду і враз швидко шмигнув всередину.

— Оп’ять городський, — та скільки ж їм відпускати будете, — заголосила молодиця з черги, закутана в теплу хустку. — В мене діти вдома голодні, а тут без черги!

— Я, что ль, нарожала тебе, — огризнулася червонощока продавщиця, — головой надо думать прежде, чем рожать, а то нищету разводют.

Молодиця притихла, а Пилип, в одній лишень вишиванці, з підкоченими до ліктів рукавами, хряпнув дверима під’їзду.

Задиханий, вкинув хліб в мішок, одягнувся. «А мо’, ще раз вдасться? Е, ні! Чого доброго, впізнає продавщиця. І так он скоса поглядала, як хліб подавала».

— А мо’, ще на базарі, — майнула думка.

На базарі море свиток, а особливо біля хлібного ларка. «Де б то роздягтися, — гарячково роздумував, — люди кругом так і сновигають».

Аж на другому боці вулички запримітив будинок. Здається, підходить. Скрадаючись, зайшов у під’їзд, під скрипучими східцями, що вели на другий поверх, приховав одяг. І знову бігцем, тримаючи в долоні гроші, кинувся через натовп до прилавка. Протиснувся наперед, не звертаючи уваги на незадоволене бурчання в черзі. Продавця не було — пішов у підсобку, щоб вивезли хліб. Затримався. Пилип відчув, як тисячі невидимих голок впиваються в груди, в спину, в голову. Дрижав, як у пропасниці. Та від прилавка не відступав. «От і Килині буде хлібець», — тішив себе думкою…

…Пізно вночі, не відчуваючи ніг, ледве доплівся до хати. Все тіло пашіло вогнем. Ледь прошепотів до Теклі посинілими, потрісканими від холоду губами: «Там і Килині є хлібець, однесеш…»

І знову настала весна. Повоєнна, мирна. Легеньким серпанком прикрилася Калинівка, з-під стріх чубатих лагідно сонцю всміхалася блискучими очима шибок вікна… Летіли з вирію журавлі, їх крики долітали до вікон Пилипової хати…

…Книш помирав. Поволі згасало життя, лишень глибоко запалі очі блищали двома жагучими світлячками життя.

— Підійди, Текле, — ледь прошепотів.

— Шо тобі, Пилипе, — витираючи почервонілі від сліз очі, промовила, — може, водички подати?

— Не треба мені нічого… Сказати он хочу… Нахилися, — видихнув з трудом. — Помру я, Текле, відчуваю серцем: вже недовго осталося мені… Сказати хочу дещо. — Важко перевів подих. — Ти прости мені, якщо можеш, за все прости… Прожив я свій вік, а добра людям не зробив. Відлюдком прожив свій вік — і з тим помирати доведеться. Прости, прости мені… Коли б життя повернулося, по-іншому жив би… а так… — він замовк. З глибоких чорних впадин поволі скупі сльозини стікали по схудлому, поораному зморшками лиці.

—Я тобі прощаю, нехай Бог тобі простить, — тремтячим голосом озвалася дружина.

— Не простить мені Бог, — прохрипів гірко, а в очах знову єврейка з малим на руках: «Впустіть, дядечку, Христом Богом прошу, впустіть…»

«Не простить, не простить, не простить, — нашіптував хтось в саму душу. — Пропащий ти навік, а пам’ятаєш, як Митькові за жидів розказував, а пам’ятаєш, як обижав, а пам’ятаєш?..» — гадючим шипінням впивалося в його мозок.

— Христос розбійнику простив, — Текля тихо, — простить і тобі. Простить, Пилипе, бо й за тебе вмирав на хресті. Любить Він тебе, ось ти тільки скажи Йому про все.

— Вмирав за мене… Любить… Я не достойний Його любові. Я… я грішник пропащий, нікому не потрібний.

— Ти Йому потрібний, Пилипе, Він жде твого слова, скажи Йому зараз, ось так, просто скажи, і ти відчуєш серцем, як Христос любить.

«Прости мені, Христос, — скоріше подумав, ніж вимовив. — Прости. Я ніколи Тебе не знав, а тепер, якщо Ти є, прости мені за все…»

Пилип відчув, як його зболене тіло раптом стало ніби невагоме і там, де пустка чорною порожниною зіяла, дивна наповнююча сила пройшла, його всього піднявши.

— Ти добрий, Христос, Ти почув. Ти любиш, — шепотіли спраглі вуста. — Палажку поклич. Хочу її побачити перед смертю, — прошепотів.

…Прийшла Палажка. Пилип, здавалося, не почув стуку дверей.

— Я тут, Пилипе, — мовила тихо.

Книш здригнувся, розплющив очі.

— Ти, Палажко?

— Я, Пилипе, ти щось хотів сказати?

— Тяжко мені говорити про це, та мушу сказати, — зітхнув глибоко. — Винен, не можу вмерти, не вибачившись. Ти вийди, — до Теклі звернувся.

— Згрішив я, страшно згрішив перед тобою, Палажко. Не хочу з таким тягарем у могилу лягати…

— Та про що ти говориш, Пилипе, я нічого на тебе не маю.

— Ти й не здогадуєшся, — його язик став неслухняним. — Ти не здогадуєшся, хто Митькові про жидів розказав. Це я зробив. Гріх тяжкий взяв на душу. Прости мені, і ще хочу сказати тобі одній, навіть Текля не знає про це. — Він на якусь хвилину замовк, ніби відшукуючи зараз потрібне слово. — Не впустив я Мендлі з Пісочного до хати. З дитиною вона була. Не знаю, може, й замерзли де в лісі. Тяжко мені, Палажко, а як сказав, то ніби камінь з душі… Прости мені окаянному.

— Прощаю, Пилипе, і нехай Бог простить, а за Мендлю не мучся, не загинула вона тоді. А дитинка… — Палажка замовкла, кінці хустки до очей піднесла.

— Шо? Шо дитинка? — Пилип аж підвівся. — Замерзла тоді, так?

Він не зводив хворобливо блискучих очей з Палажки. Вона оглянулася на хату.

— Не замерзла вона тоді, Пилипе.

— А де, де вона? — сили покидали Книша.

— В твоїй хаті вона, Пилипе, живе й по цей день. Ось так вийшло…

— В мене, в моїй хаті? — його згасаючі очі широко відкрилися. — То малий Данилко її син?

— Так, Мендлі з Пісочного.

— О Боже мій, слава Тобі! — Це були останні слова Книша. До його слуху журавлина пісня раптом долинула, покликала його, змусила усміхнутися. Йому здалося, що знову його, малого, батько підняв на руках високо-високо, аж до журавлів у синьому небі. Він знову побачив сонце, яке наближалося до нього все ближче та ближче, захоплюючи всього, і він поглинався ним, а все єство його летіло вище і вище, відчуваючи добрі, благословенні руки Батька.

В грудях Пилипа ще довго згасали останні хрипи, він здригався раз-по-раз, а потім затих. Дивна усмішка застигла на його старечих устах…

* * *

— …Ось тоді я, синку, вперше стала перед Христом на коліна і щиро просила, щоб і мені простив і благословив. Ось так і живу до цього дня.

— Палажка замовкла. На дворі вже зовсім споночіло.

— То я піду, — Петро підвівся, — спасибі вам за розповідь.

Вийшов на вулицю. Якась нова, невидима сила наповнила його серце. Сумніви зникли, а натомість тверда надія і віра жива, як яскравий маяк, кликала вперед.

…Над безмежним полем ніч простягла чорне крило, всипане діамантами зір. Над далеким обрієм сходив місяць, примарним жовтим світлом заливаючи хлібне поле. Низько схилилося колосся. Жниварів чекає.

«Жнив багато, а робітників мало», — пригадав Петро. « Бути потрібним Богу і людям», — звучали в такт кроків слова старої християнки.

Читайте также:

1 комментарий

  1. Петровичу, дякую Вам за оповідання. Сьогодні перечитала його ще раз. І намилувалася пейзажами і глибоко та просто виписаними характерами і наплакалася над долями героїв. Нехай Господь благословить Вашу працю надалі і на літературній ниві, як Він благословляє Вас у місійному та пасторському служінні.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *